Vox populi

Глава Украинской Православной Церкви (Московский Патриархат) митрополит Владимир, находящийся в больнице, впервые за последние недели вмешался в кризисную ситуацию, сложившуюся после резонансного заседания Священного Синода УПЦ от 26 января. Владимир обнародовал своё Обращение к участникам собрания Киевской епархии, в котором дезавуировал решение Синода о назначении настоятеля Киево-Печерской лавры митрополита Павла (Лебедя) временным управляющим Киевской епархией и сообщил, что он, Предстоятель УПЦ, продолжает руководить этой епархией, сообщает корреспондент “Религии в Украине”.

В своем обращении к участникам сборов Киевской епархии митрополит Владимир поблагодарил всех за искренние молитвы о здоровье Предстоятеля УПЦ. При этом, несмотря на навязываемую ему “недееспособность”, митрополит Владимир высказался о своем состоянии иначе: “Я вошел в тот период жизни, который Псалмопевец называет «труд и болезнь». Благодаря молитвенной поддержке Господь, по словам главы УПЦ, “возводит меня от «одра болезни»”.

Очевидно, по следам последних событий в УПЦ Предстоятель напомнил духовенству, что Церковь не только “терзаема внешними факторами нынешнего секулярного мира”, но и “внутренними расколами и раздором, которые сеет между верными «князь мира сего»”. К этому нестроению, отметил митрополит Владимир, “добавляются и внутренние дрязги, которые никоим образом не способствуют целям и заданию, которые перед нами, священнослужителями, ставит Господь наш Иисус Христос: соль перестает быть соленой, мамона опережает Господа, двери во двор овчий часто закрыты, а виноградари делят чужой урожай”.

Митрополит Владимир поблагодарил Священный Синод УПЦ “за оказанную нам помощь в управлении Киевской епархией” при назначении на время болезни Предстоятеля временно управляющего этой епархией митрополита Вишгородского и Чернобыльского Павла, однако заявил, что “оставляет за собой право быть управляющим архиереем Киевской кафедры”.

Напомним, что решение Синода о назначении владыки Павла временно управляющим столичной епархией УПЦ состоялось без санкции главы УПЦ и фактически устраняло его от власти в епархии “на период болезни”. Как видим, это решение Синода глава УПЦ оспорил, несмотря на одобрение решений Синода УПЦ Патриархом Кириллом.

Митрополит Владимир напомнил в своем Обращении, что в свое время Киевская епархия была разделена на викариатства во главе с викарными епископами. “Как показала практика, – говорится в Обращении, – такой стиль управления оказался эффективным и таким, который нас удовлетворяет. Несмотря на наше частое отсутствие в прошлом, связанное с визитами архипастырей, в епархиальной жизни не возникало проблем, с которыми не мог бы справиться созданный нами аппарат управления епархией. Надеюсь на то, что так будет и в будущем”.

Как митрополит Киевский и всея Украины, Предстоятель Украинской Православной Церкви и управляющий Киевской епархией, владыка Владимир благословил на время его болезни быть старшим викарием города Киева и Киевской епархии уже упомянутого владыку Павла. Таким образом, глава УПЦ понизил статус митрополита Павла, переведя его из “временно управляющего епархией” в “старшие викарии”. Более того, к этому глава УПЦ добавил: “Решение по Киевской епархии принимать коллегиально с главами викариатств, подавая на наше утверждение и подпись”, а “Канцелярии Киевской митрополии совершать свои функции в привычном режиме. Корреспонденцию и документы для ознакомления и утверждения передавать через нашого личного секретаря”.

Завершая свое Обращение, глава УПЦ призвал на духовенство УПЦ Божие благословение, попросил святых молитв и заявил, что “об одном молит Бога: Братья, пусть будет мир между вами и чужим для вас будет раздор. Обязанности свои выполняйте честно, помня слова Христовы: Кто хочет среди вас быть первым, пусть будет вам слугой”.

Таким образом, глава УПЦ начал возвращать управление в УПЦ в обычное русло, заявив о своей дееспособности и необходимости согласовывать с ним все принимаемые решения.

Как рассказал корреспонденту “Религии в Украине” источник в УПЦ, после обнародования Обращения Предстоятеля владыка Павел “не мог себе места найти”, заявляя, что “Синод так постановил, а обращение Блаженнейшего могут только прикрепить (похоже, к журналам заседаний Св. Синода – ред.) и рассмотреть на следующем заседании”.

Как будут разворачиваться дальнейшие события, “Религия в Украине” продолжит информировать.

http://www.religion.in.ua/news/vazhlivo/14492-glava-upc-mitropolit-vladimir-vernul-sebe-polnomochiya-otnyatye-u-nego-sinodom-upc.html

http://www.radiosvoboda.org/content/article/24470379.html

Секретар Предстоятеля УПЦ митрополита Володимира архієпископ Олександр (Драбинко), який брав участь в останньому засіданні Синоду УПЦ, що викликав багато суперечок в церковному і світському середовищі, підтвердив в інтерв’ю телеканалу ТСН неоднозначність ситуації.

Як повідомляє ТСН, слова митрополита Володимира переказав його особистий секретар. «Неоднозначно це рішення сприймає сам митрополит Володимир, оскільки фактично він був відсторонений від права участі у Синоді», — сказав архієпископ з найближчого оточення Предстоятеля УПЦ.

Як відомо, на останньому Синоді, що відбувся 26 січня під головуванням митрополита Одеського Агафангела, архієпископа Олександра було усунуто з посади настоятеля Воскресенського кафедрального собору УПЦ, а також позбавлено участі у комісії з тимчасового керівництва Київською єпархією (комісію ліквідовано).

Разом з тим керуючий справами УПЦ архієпископ Митрофан, коментуючи ситуацію, повідомив:«Якщо Блаженніший буде незгідний з якимись рішеннями Синоду, коли він у повній мірі повернеться до виконання обов’язків Предстоятеля Української Православної Церкви, він має право подати ці рішення на повторний розгляд, і тільки тоді вони будуть змінені, якщо буде така потреба. А наразі всі рішення Священного Синоду, який відбувся 26 січня, є дійсними і обов’язковими до виконання всім, кого вони стосуються».
http://www.religion.in.ua/news/ukrainian_news/14337-sekretar-glavi-upc-arxiyepiskop-oleksandr-mitropolit-volodimir-faktichno-buv-vidstoronenij-vid-prava-uchasti-u-sinodi.html

Проросійські єпископи-«силовики» в УПЦ (МП) об’єдналися для відсторонення від церковного управління оточення Митрополита Володимира, а якщо б стан здоров’я глави УПЦ був гіршим – вони б відразу захопили всю владу, заявив в інтерв’ю українському тижневику «Тиждень» релігієзнавець, доктор філософських наук Юрій Чорноморець, інформує “Релігія в Україні”.

Коментуючи відсторонення архиєпископа Олександра (Драбинка) від деяких ключових посад в Київській Митрополії, Чорноморець зазначив, що цей архиєрей – найближчий помічник Митрополита Володимира і виконавець усіх його рішень. Яким би не був стан здоров’я Митрополита в останні роки, блаженнішим ніколи ніхто не керував, в тому числі – його оточення. Тому випад проти архиєпископа Олександра – насправді випад проти Митрополита Володимира, спроба позбавити його контролю над УПЦ, над її фінансами, над Київською єпархією, якої він також повинен управляти, вважає експерт.

За його даними, напередодні Синоду до Києва приїжджав глава Відділу зовнішніх церковних зв’язків Московського Патріархату митрополит Іларіон (Алфєєв) і зустрічався з блаженнішим, і якби він оцінив стан здоров’я Митрополита Володимира як безнадійний, то тоді могла бути дана санкція на взяття всієї влади в УПЦ . Але оскільки стан здоров’я Митрополита Володимира в даний момент відносно стабільний і має тенденцію поступово поліпшуватися, то вирішили діяти більш обережно і поступально.

«План дій простий: від оперативного керівництва Церквою відсторонюється Митрополит Володимир і його найближче оточення. Фактично владу між собою ділять митрополити Агафангел (Саввін) Одеський, Павло (Лебідь) Вишгородський і Іларіон (Шукало) Донецький, кожен відповідає за свій «сектор» роботи. Комісія на чолі з митрополитом Іларіоном готує нову редакцію Статуту УПЦ. Адже, згідно з чинним Статутом, Москва повинна автоматично погоджуватися на всі рішення Києва, навіть при обранні нового Предстоятеля. Тепер же можуть бути підготовлені будь-які варіанти обмеження прав УПЦ на користь Москви, і у них є всі шанси бути прийнятими на Синоді», – розповів експерт.

За його словами, така ситуація стала можливою виключно через те, що митрополит Павло (Лебідь) пішов на угоду з митрополитами Агафангелом і Іларіоном, хоча ще влітку відмовлявся від такого співробітництва. Як підкреслює релігієзнавець, якщо Митрополит Володимир не повернеться до виконання своїх обов’язків, то на наступному Синоді будуть прийняті чергові рішення про усунення його оточення з посад, про створення комісії з оцінки стану його здоров’я, про нову редакцію Статуту.

Сьогодні ж важко передбачити, як саме будуть розвиватися події. За словами експерта, тріумвірат митрополитів Агафангела-Павла-Іларіона підтримується Москвою, і хоча авторитет Митрополита Володимира високий, цього не можна сказати про його оточення. Промосковська фракція в УПЦ (МП), хоча й нечисленна, але має власну ідеологію і добре організована, інші ж єпископи, на думку Чорноморця, за роки незалежності так і не зайнялися створенням ні власної команди, ні ідейної єдності. Як вважає експерт, в УПЦ (МП) замість справжніх українофілів були суцільні «противсіхи», яких тепер почали усувати більш організовані проросійські сили.

http://risu.org.ua/ua/index/all_news/orthodox/uoc/46529/

24 січня о 16:00 у Льові відбудеться міжконфесійна молитва за єдність. Захід пройде у рамках Тижня молитов за християнську єдність, який щорічно відбувається з 18 по 25 січня у каплиці Українського католицького університету. Захід організовує Інститут екуменічних студій УКУ.

В програмі заплановані: спільна молитва, пантоміма, частування, спілкування і добрий настрій. До участі запрошені християни усіх конфесій, усі кому не байдуже питання єдності Церков.

Щорічна молитва за єдність між християнами, – зазначає о. Роман Фігас, науковий працівник Інституту екуменічних студій Українського католицького університету, – це добра нагода для нас у новому році знову застановитися над болючим станом поділу між християнами не для того, щоб когось засудити чи звинуватити, але щоб молитися, зустрічатися і спільно шукати ті шляхи, які, з Божою поміччю, допоможуть нам подолати багатовікові стіни поділу.

Цьогорічне гасло Тижня молитов за християнську єдність – Всі ми перемінимось Перемогою Господа нашого Ісуса Христа (пор. 1 Кор 15:51-58). Християни з усього світу зосередяться на темі, яка пов’язана з перетворюючою силою віри в Христа, зокрема по відношенню до нашої молитви за видиму єдність Церкви, Тіла Христового. У Божому плані спасіння є місце для кожної людини. Христос через свою перемогу (Його добровільна смерть і славне воскресіння) відкриває нам доступ до Божого царства. Кожен із нас може взяти участь у Його перемозі через свою віру в Нього, щоб у своєму житті перемагати зло добром.

http://risu.org.ua/ua/index/all_news/confessional/interchurch_relations/46445/

У Видавничому відділі Київської Патріархії вийшли друком нові видання, присвячені 50-річчю архієрейської хіротонії та 45-річчю служіння на Київській кафедрі Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета.

Це – фотоальбом «Українська Православна Церква Київській Патріархат» та трьохтомник «Архієрейське служіння Патріарха Філарета».

Фотоальбом складається з 3 частин: «Предстоятель Української Церкви», в якій розкривається життєвий шлях Патріарха Філарета, містить низку унікальних біографічних світлин; «Фотолітопис», де у фотознімках висвітлюється діяльність Святійшого Владики як Предстоятеля Церкви: проведення Помісних, Архієрейських Соборів та засідань Священного Синоду, зустрічі з релігійними, державними та громадсько-політичними діячами України та зарубіжжя, організація загальноцерковних святкувань, участь у громадських і культурних подіях та ін.; «Діяльність Синодальних управлінь та єпархій УПЦ Київського Патріархату», в якій ілюстративно показано наскільки зросла та зміцніла Помісна Українська Церква за роки предстоятельства Святійшого Патріарха Філарета. Цей альбом адресовано усім, хто цікавиться історією та сучасним станом Української Православної Церкви Київського Патріархату.

Трьохтомник, який щойно вийшов з друку, можна без перебільшення назвати унікальним. В ньому зібрано відомості про богослужбові відправи та рукоположення, які протягом свого півстолітнього архієрейського служіння звершував Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет.

Святійший Патріарх Філарет, спочатку в сані єпископа, потім – архієпископа і митрополита, а з 1995 року – в патріаршому достоїнстві, однією з найважливіших справ своєї діяльності вважає богослужіння і приділяє йому належну увагу. Він очолює не тільки Всенічні бдіння і Божественні літургії з нагоди недільних і святкових днів, але також і регулярно звершує акафісти перед двома великими святинями, що зберігаються у Володимирському кафедральному соборі – мощами святої великомучениці Варвари та священномученика Макарія, митрополита Київського, Галицького і всієї Руси.

Щовівторка зранку, перед літургією, читається акафіст святій Варварі, а щочетверга ввечері – акафіст святому Макарію. Також щонеділі ввечері Патріарх Філарет очолює читання акафісту до Покрова Пресвятої Богородиці. Тобто, щотижня наш Предстоятель зазвичай очолює п’ять служб у кафедральному храмі. І лише відсутність у Києві або особливо важливі справи можуть завадити Святійшому Владиці очолити ці богослужіння, що, втім, буває дуже рідко.

Як архієрей, Патріарх Філарет піклується про розбудову Церкви, посвячуючи для служіння їй нових дияконів та священиків, освячуючи новозбудовані храми. У цій книзі ви зможете побачити перелік звершених Святійшим Владикою дияконських і пресвітерських хіротоній, а також освячень нових храмів. Кількасот священиків і дияконів були поставлені ним за 50 років, кількасот храмів – освячені для богослужіння.

У зв’язку з останнім також слід привернути увагу до розділу, присвяченого матеріальній допомозі, яку Предстоятель Київського Патріархату надає для будівництва храмів у Київській єпархії та по всій Україні. У важких матеріальних обставинах приблизно половина річного бюджету Київської Патріархії йде на цю допомогу, за рахунок якої збудовані або будуються кілька єпархіальних управлінь та десятки храмів.

Відразу необхідно зазначити – наведені у цьому виданні переліки богослужінь та рукоположень не є повними, адже протягом деяких періодів свого служіння владика Філарет не вів докладних записів. Проте відсутність відомостей за окремі роки не означає, що в цей час владика не служив.

Основним джерелом відомостей про служіння, на підставі якого укладена ця книга, є відповідний розділ «Православного вісника» – офіційного видання спочатку Українського Екзархату РПЦ, з 1990 по 1992 роки – Української Православної Церкви, а з 1992 р. – УПЦ Київського Патріархату. Тому окремі пробіли в переліку пояснюються саме відсутністю інформації у журналі.

Богослужіння неможливе без богослужбових книг. І тому Патріарх Філарет вже понад десять років невтомно і постійно замається перекладами українською мовою книг богослужбових та богословських. Після робочого дня, участі у різноманітних заходах, прийому відвідувачів, відправи богослужінь, навіть у поїздках, Патріарх кожну вільну хвилину використовує для того, щоби перекладати або редагувати книги. Список зробленого ним на цій ниві також вміщено тут – і він є тим більше вражаючим, що цю справу робить не людина, звільнена від усіх інших обов’язків, а повноцінно працюючий Предстоятель Церкви.

Окремо хотілося би привернути увагу до невеликого, проте важливого розділу книги – переліку архієрейських хіротоній, в яких брав участь владика Філарет, або які очолював як Екзарх України та Предстоятель Української Церкви. У понад 20-ти хіротоніях митрополит Філарет брав участь, в тому числі нинішніх Предстоятелів РПЦ патріарха Кирила (Гундяєва) і УПЦ (МП) митрополита Володимира (Сабодана). Близько 90-та єпископських хіротоній Святійший Владика особисто очолював. Всі архієреї УПЦ Київського Патріархату, а також практично весь нині діючий православний єпископат УПЦ (Московського Патріархату) та УАПЦ, і навіть багато архієреїв у Росії мають лінію свого апостольського преємства від владики Філарета. На сьогодні він також є найстаршим за хіротонією архієреєм, рукоположеним в Московському Патріархаті.

На жаль, багато з тих, хто промовляв перед архієрейською хіротонією похвали на адресу владики Філарета, хто отримав благодать священнослужіння з його рук, нині опинилися у таборі його гонителів і супротивників. Проте переконаний, що час все розставить на свої місця і виявить правду.
Дорогі брати і сестри! За наведеними у цій книзі сухими рядками назв освячених храмів, переліками рукоположених дияконів, священиків і єпископів, звершених богослужінь – лише частина з півстоліття важкого архіпастирського служіння нашого Предстоятеля, Святійшого Патріарха Філарета. І нині, у свої 83 роки, наш Першосвятитель трудиться так само невтомно, як і на початку свого єпископства. Цим самим він подає приклад нам, не лише словами проповіді, але й самим життям настановляючи кожного архієрея, священика і мирянина невтомно працювати на своєму місці, виконуючи той послух, який на нього поклали Господь і Його Свята Церква.

Тож перечитуючи сторінки цього видання, піднесіть молитву до Бога за Патріарха Філарета, просячи йому здоров’я, сил і наснаги й надалі так само плідно й віддано звершувати своє служіння, як він це робив останні півстоліття.

http://www.cerkva.info/uk/news/patriarkh/2094-novi-knygy.html

Від редакції Церква.info: Текст подано з незначними технічними виправленнями та ремарками.

Коли Предстоятеля Української Православної Церкви Блаженнійшого Володимира минулого року забрали до лікарні і він втрапив в реанімацію, то не лише клір, але й православна паства просто завмерли в тривозі…

Свого часу митрополита Володимира Москва прислала, як духовну альтернативу УПЦ КП. Але справжня аскетичність монаха, освіченість богослова, духовна зрілість та українське коріння Володимира мали зворотній від очікуваного Москвою ефект. Через двадцять років після свого повернення до Києва, втримуючи Церкву в єдності, досягнувши її прекрасного розквіту, Володимир, не озвучуючи ідеї помісності, фактично став її носієм. Церква ставала українською, а її Московська юрисдикція ставала дедалі, скажімо так, символічнішою.

Чи знала про це Москва? Знала. Але покійний патріарх РПЦ Святійший Алексій не втручався в справи Української Церкви. А російська влада мовчала. Бо жодна дискредитація проти Володимира не могла спрацювати тут з однієї причин. На нього нічого нема: ані у Москви, ані у спецслужб.

Ми не думаємо, що Блаженнійший Володимир має зустрічі із предстоятелем УПЦ КП Філаретом. Хоча представники обох Православних Церков мають такі контакти. Але, безумовно, це його заслуга в тому, що священство Української Православної Церкви принаймні у «головах» бачить свою єдність із священством УПЦ КП та УАПЦ. Це завдяки його зусиллям з української преси та проповідей священства зник дискурс «ненависних розкольників», а в колі вищого церковного керівництва склалося здорове проукраїнське крило. Якщо преса будує ідеологему «один народ – одна Церква», то Блаженнійший відстоює її молитвою.

Але говорити про самостійність Церкви неможливо. Держава не стає сильнішою. Москва будує Радянський чи Євразійський союз і Українська Церква не може це не відчувати.

Саме тому і паства, і священики нервово реагують на інформацію про хвороби Блаженнійшого. Це не лише страх втратити Пастиря, – це усвідомлення, що Україна не готова втратити людину, яка так міцно тримає Церкву. Але, судячи з численних публікацій у ЗМІ, «кадрове» питання заволоділо умами вищих церковних чинів. Про це ми розпитуємо в одного із членів Синоду УПЦ, який погодився поговорити із нами на умовах анонімності.

«Митрополит Володимир зараз іде на поправку, і тому наші тривоги відсунулися. Бо саме він є тою особою, яка тримає в рівновазі як Схід, так і Захід.

Серед осіб, яких преса називала серед його наступників, – Одеський митрополит Агафангел. Але його прихід майже нереальний, тому що він є представником різко проросійських сил. І взагалі він є, як кажуть католики, не папабельний (терміном «папАбіле» неофіційно називають кардиналів, які з найбільшою вірогідністю можуть бути обраними Римським папою – Церква.infо).

Агафангел може бути певним рупором чи бульдозером, який розчищатиме дорогу комусь. Тому в самій Церкві серйозно його кандидатуру ніхто не розглядає. Хто може бути? Говорять про Іларіона Донецького, владику Павла (намісника Лаври), владику Буковинського Онуфрія. Це перший ешелон.

До другого ешелону належить владика Митрофан (керуючий справами УПЦ МП – Церква.info). Він начебто такий непомітний, але він рівний. Хочу наголосити, що у жодного з владик нема контрольного пакету голосів. Наразі всі рівні.

От коли обирали Патріарха Кирила, то цей вибір був прогнозований з багатьох причин.

Москва пробуватиме впливати на вибір Української Церкви, але все-таки все вирішуватиметься тут, бо Москва зараз не має таких важелів впливу, як мала раніше. Наші архієреї звикли до самостійності, яка є зараз, і вони не віддадуть цю самостійність. І вороття назад немає. Тому, гадаю, може виплинути якась нова кандидатура, яка буде компромісним варіантом.

Зараз узагалі не можна говорити про якусь одну кандидатуру, бо ситуація весь час міняється. Наприклад, рік тому була одна кандидатура, кілька місяців – інша, зараз узагалі нема.

З людської точки зору, такі речі можна зрозуміти, коли керівник держави чи якоїсь організації знаходиться у важкому стані й здоров’я його таке, що виникають очікування близької смерті, тоді не в однієї людини виникає питання, а що буде далі?

Тому в Московському Патріархаті виникають такі питання і навіть певні дії, особливо тих, хто турбується, переймається цією ситуацією, аби спрямувати розвиток подій в прийнятний для себе напрямок».

Оскільки наш співрозмовник відмовився коментувати якості претендентів, ми попросили це зробити єпископа УПЦ КП Євстратія (Зорю). Він уважно спостерігає за подіями в Церкві-сестрі та з величезною повагою ставиться до Предстоятеля УПЦ МП.

– На вибір наступника Володимира впливатимуть три основні фактори.

Перший – настрої серед єпископату Української Церкви, який власне й звершуватиме вибір, тому що за Статутом вибір Митрополита здійснює Архієрейський собор Української Православної Церкви Московського Патріархату.

Другий чинник – Московський патріарх. Тому що за тим же Статутом, йому належить право благословення новообраного митрополита. Тобто він має право підтримати цю кандидатуру чи не підтримати – це з формальної точки зору. Фактично, безперечно, Московська патріархія діє і діятиме, аби ще на стадії вибору вплинути таким чином, щоби був обраний такий кандидат, який би з її точки зору був прийнятний.

Третя сила, яка впливатиме на цю подію, – це, безперечно, український державний чинник. Бо УПЦ Московського Патріархату є великою Церквою, однією з впливових Церков у суспільстві, яка є тісно пов’язана з певними політичними колами, представниками влади. Тому для них теж, як для вірних цієї Церкви, буде не байдуже, хто обиратиметься її Предстоятелем.

Тому можна передбачати, що будуть також певні дії з політичного боку, аби підтримати якусь кандидатуру. Чи навпаки – протидіяти впливам Москви, аби був обраний все-таки кандидат тут в Україні, а не був призначений хтось з Москви. Особливо це актуально на тлі досить непростих відносин української влади з Кремлем.

У зв’язку з питанням наступництва називаються імена деяких архієреїв. Вже багато років називаються, тому що здоров’я митрополита різко погіршилося минулого року, але насправді воно було не найкраще досить багато років. Відповідно, розмірковування на тему, хто може стати його наступником, тривають не один рік.

Серед основних претендентів найчастіше називають імена митрополита Одеського Агафангела, митрополита Донецького Іларіона, також є кандидатура митрополита Буковинського Онуфрія. Гадаю, може ще й виникнути кандидатура намісника Лаври митрополита Павла.

– Яка найбільш прийнятна кандидатура?

– Важко сказати… Митрополит Агафангел і в світському середовищі відомий своєю одіозною позицією щодо України, українців як нації. Саме йому належать слова, що Львів – це наша Чечня. Він благословляв встановлення пам’ятника Катерині ІІ в Одесі. Тій, яка відома своїм розгульним способом життя, яка остаточно закабалила Україну й Церкву. Проти саме цієї діяльності виступав митрополит Арсеній (Мацієвич) Ростовський, за що й поплатився своєю свободою і життям. До речі, Російською Церквою був канонізований як сповідник віри…

Митрополит Агафангел давно виявляє себе як російський шовініст. Така людина навряд чи може очолити Українську Церкву. Тим більше, в церковному середовищі його діяльність викликає неоднозначну реакцію. Але так як він є найстаршим за рукоположенням серед єпископів УПЦ після митрополита Володимира, то під час хвороби митрополита Володимира за Статутом у нього є певна перевага перед іншими кандидатами. Бо він має право очолювати засідання Священного Синоду. А в разі смерті чи відставки глави Церкви Синод обирає тимчасового керівника.

Другим кандидатом є Донецький митрополит Іларіон. На відміну від Агафангела, він є українцем за своєю національністю, – бо Агафангел є етнічний росіянин. Більше того, Іларіон – галичанин, родом з Львівщини. Але він досить давно перебуває в Донецьку як архієрей і має тісні зв’язки з місцевим керівництвом ще з тих давніх часів. І, можливо, на ці зв’язки він і розраховує у своїх планах на очолення.

Наскільки він має підтримку в самій Церкві – важко сказати. Але я не думаю, що його підтримка є такою, яка б давала можливість упевнено говорити, що він буде обраний.

Тим більше, наскільки відомо, патріарх Кирил не довіряє йому, як кандидату в митрополити, на тій підставі, чи, бува, не зміняться його погляди, коли він перебереться в Київ. Як це відбулося з митрополитом Володимиром – він же теж спочатку був якби ставлеником Москви, але в останні роки його все більше й більше звинувачують в тому, що він є прихильник церковної незалежності.

Є ще кандидатура митрополита Онуфрія з Буковини. Він є людиною, яка своє церковне зростання пройшла в Москві і вважається проросійським консерватором. Разом з тим, у публічних скандалах, як, наприклад, митрополит Агафангел з його шовіністичними висловами, не замішаний. Підстав підозрювати його в нелояльності до Москви теж нема, тому така кандидатура могла би бути компромісом між Москвою і Україною.

Ще є кандидатура митрополита Павла. Про неї говорять у зв’язку з тим, що він перебуває в Лаврі як її намісник. Він досить тісно знайомий з керівництвом держави в силу свого становища в Лаврі. Проте з його іменем пов’язаний не один медіа-скандал.

Але якщо підсумувати, то якогось явного кандидата, про якого можна було з упевненістю сказати, що він справді зможе знайти компроміс, немає.

Називають ще кандидатуру секретаря митрополита Володимира архієпископа Олександра (Драбинка). Але це швидше домисли, бо владиці Олександру лише 35 років. І це не дозволяє йому кандидувати на таку посаду. Проте він має значний вплив в УПЦ (МП), до його думки багато хто прислуховується, тому його підтримка може відіграти досить суттєву роль.

Наскільки відомо, навесні минулого року існував план прислати когось з Москви. Була думка в Московській патріархії на заміну престарілому митрополиту Харківському Никодиму, який у травні відзначав 90-річчя, а восени помер, прислати на Харківську кафедру митрополита Іларіона (Алфєєва), який є керівником духовної дипломатії РПЦ і одним з найближчих помічників патріарха Кирила. Та коли інформацію оприлюднили, від цього відмовилися. Щоправда, не остаточно, ніскільки відомо.

Але реалізувати такий план буде складно, з кількох причин… Враховуючи те, що відносини між Україною і Росією є напруженими, враховуючи те, що в самому єпископаті УПЦ багато-хто не є прихильником такої ідеї і хотів би, щоб митрополит обирався в Україні, а не був присланий з Москви – тому реалізувати такий задум практично неможливо. Бо той, хто колись після митрополита Володимира має очолювати УПЦ МП, має бути людиною більш тісно пов’язаною з Україною, ніж митрополит Іларіон (Алфєєв).

Наш співрозмовник з УПЦ (МП) також підтверджує версію єпископа Євстратія (Зорі) про неможливість втрапити на престол Предстоятеля УПЦ московського пришельця.

– Ставленик з Москви, швидше за все, виключений, – стверджує він. – Хоча владика Іларіон (Алфєєв) загалом був би непоганою кандидатурою, бо він людина освічена, європейського виховання і він в Україні був би таким собі аналогом Главі УГКЦ Святославові (Шевчуку). Але владика Іларіон на посаді глави УПЦ – фантастика.

І взагалі не відчутно, аби Москва працювала сьогодні в цьому напрямку, бо там своїх багато проблем, зокрема Болотна площа. У них, як видається зараз, немає чіткої кандидатури, вони просто стежать за тим, що відбувається в Києві.

Яскравий приклад того, що ніхто не може бути присланий з Москви, – патріарх Кирил…

На жаль, чи на щастя, якщо ми поглянемо на останні візити патріарха Кирила в Україну, ми побачимо, що він стає чужою особою для України. У той час, коли митрополит Володимир є дуже рідною особою. Згадаймо приїзд до Рівного… Патріарх Кирил злякався поїхати туди через протести, а Блаженнійший Володимир поїхав, не боявся. І йому ніхто не кричав «Геть московського попа!», хоча він якби теж відноситься до МП.

Хочемо, аби все-таки в УПЦ був духовний батько такий, як митрополит Володимир, а не бізнесмен, реформатор… Тобто наші архієреї дуже бояться повторення російського сценарію. Бо в самій Росії зараз ловляться за голову і не знають, що робити з патріархом Кирилом.

Звісно, не виключаємо, що будуть консультації з керівництвом держави, але все одно останнє слово буде за Синодом. Це все-таки Україна і всім треба розуміти, що Україна – таки не Росія, і тут дуже важко дати тупу вказівку».

* * *

26 січня має відбутися чергове засідання Священного Синоду УПЦ МП. З різних джерел шириться інформація, що одного з членів Синоду можуть призначити тимчасово виконуючим обов’язки аж до одужання чинного глави Церкви митрополита Володимира.

Російський політолог Андрій Окара стверджує, що той, кого найчастіше називають реальним кандидатом на цю посаду, – митрополит Одеський і Ізмаїльський Агафангел – може спричинити розкол у Церкві.

І причиною розколу, вважає Окара, може стати особиста позиція Агафангела.

«Причому принциповим буде навіть не його москвофільство або українофобія, а саме його розуміння ролі Церкви у сучасному світі. Для Агафангела характерне те розуміння Церкви, яке поширене в оточенні Московського патріарха Кирила і яке пов’язане з концепцією «політичного православ’я». У цій концепції земна Церква є не частиною громадянського суспільства, а частиною державної машини. І Церква, замість того, щоби бути заступницею перед жорстокою поліцейською державою за всіх принижених і ображених, чого від неї зараз і чекає суспільство, зосередилася на питанні про легітимізацію верховної влади. Багато ідеологів Церкви зайняті апологетикою президентської влади та існуючого порядку речей – перш за все, нинішньої політичної системи», – пояснює експерт.

«Таке розуміння Церкви в сучасній Україні, навіть у середовищі УПЦ МП, є все менш актуальним. А в альтернативних конфесіях в Україні воно взагалі маргінальне і зустрічається досить рідко. Примітно, що Агафангела не розглядають як пріоритетного або високорейтингового кандидата в наступні Предстоятелі Церкви. Агафангел – це дуже жорстка крайність, а крайність – це завжди розкол.

Але обрання Агафангела тимчасовим в.о. – це позиція, яка дасть можливість йому просунути на ключові позиції своїх людей і однодумців.

Зрозуміло, в цьому випадку неочевидно – чи буде ця «партія», у разі свого домінування, займатися скасуванням автономії УПЦ в складі РПЦ і просуванням концепції «руского міра». З приводу останнього варто зауважити, що в минулому, 2011 році, ця концепція практично зійшла на пси.

Про «рускій мір» все рідше згадує і патріарх Кирил. А один з ідеологів доктрини ігумен Філіп (Рябих), який був призначений представником Московського Патріархату в Раді Європи та настоятелем приходу Всіх святих у м. Страсбурзі, знизив свій вплив на ідеологічні проекти Московської патріархії».

У той же час прес-секретар Предстоятеля УПЦ протоієрей Георгій Коваленко наголошує, що, згідно зі Статутом Церкви, тимчасово виконуючого обов’язки обирають у двох випадках: або після смерті глави Церкви до обрання наступника, або у випадку зречення престолу чинним главою Церкви.

Тому, за його словами, під час наступного Священного Синоду, запланованого на 26 січня, не планується призначення тимчасово виконувача обов’язків глави Церкви до видужання митрополита Володимира: «Це не має сенсу ні з точки зору канонів, ні з точки зору Статуту. Тому мені не зрозуміло, звідки така розмова».

Проте Коваленко визнає, що коли захворів митрополит, ці чутки (про обрання тимчасового виконувача обов’язків глави Церкви) почали активно поширюватися (значить, комусь вони потрібні? – авт).

«Навпаки, мені здається, що хвороба Предстоятеля об’єднує Церкву. В усіх храмах моляться за Блаженнійшого… Крім цього, минулий Синод засвідчив, що всі інституції в Церкві під час хвороби Предстоятеля працюють», – зазначив прес-секретар глави УПЦ.

Постскриптум.

Блаженнійший Володимир 8 січня, в свято Собору Пресвятої Богородиці, вже очолював Божественну літургію у соборному храмі Свято-Покровського жіночого монастиря міста Києва.

Церква зітхнула з полегшенням, а віруючі люди між собою говорять, що Володимир тепер проживе стільки, скільки захоче, і ні в чому йому Господь не відмовить. І він не може померти до того часу, поки не підготує Церкву. Не знаємо чи це так. Але у будь-якому разі – Многая йому літа!

Ксеня ЛЕСІВ, Лана САМОХВАЛОВА, Роман ЦИМБАЛЮК,
УНІАН

http://www.unian.net/ukr/news/news-480360.html

Гоцульська щедрівка
19.01.2011року. с. Криворівня, Верховинського р-ну.

http://risu.org.ua/ua/index/exclusive/photogallery/risu_video/46384

Автор: Микола Кушніренко
Istpravda.com.ua

Її музичний чар полонив не лише українців, а й чужинців. У різдвяному сезоні лунає через радіо по всій Америці мелодія нашого “Щедрика”. Чому ж ніхто не згадує про її справжніх авторів – український народ та Миколу Леонтовича?

“Щедрик, щедрик, щедрівочка, Прилетіла ластівочка…”. Це слова “Щедрика”, перлини української пісенної творчости з циклу щедрівок. Згармонізував “Щедрик”, на основі народної мелодії і слів визначний диригент і композитор Микола Леонтович, забитий у домі свого батька підісланим чекістом у 1921 році.

Музичний чар “Щедрика” полонив не лише українців, а й чужинців. У різдвяному сезоні лунає через радіо по всій Америці мелодія нашого “Щедрика”. Але чи нашого?

Різдвяний номер за 1976 рік американської газети “Свобода”, де й вийшов цей допис Миколи Кушніренка

Серед американців він відомий, як “Choral of Bells”. До мелодії “Щедрика” додані слова зовсім іншого змісту, ніж вони є у “Щедрику”: “Дзвеніть срібні дзвони, веселі різдвяні дзвони, Христос родився” і т.д. (“Ring Silver Bells”, М. Bovae).
Таке поводження зі “Щедриком” трохи нагадує совєтську творчість колгоспних “щедрівок”.

Але нехай був би замість “Щедрика” і “Хорал дзвонів”, коли б слухачі знали, що це українська народна музика в гармонізації українського композитора. Але ніколи і ніде про це не згадується перед виконанням “Щедрика”, тобто “Choral of Bells”.

У 1950 році, у Міннеаполісі, слухаючи як молодий диригент лютеранської церкви грав на піяно “Щедрика”, я сказав йому, що це українська мелодія. У відповідь він зробив великі очі.

У році 1971, у різдвяному сезоні, я проспівав початок “Щедрика” своїм американським студентам, серед яких були й музики. Вони зразу сказали, що це “Choral of Bells” і були здивовані, слухаючи мій принагідний виклад про “Щедрик”.

Слова, які уклав Бове (Bovee), є різдвяною піснею, але “Щедрик”, як і взагалі українські щедрівки, є новорічною, тому і її зміст цілком інший, ніж колядки.

Покійний маляр і видатний графік Микола Бутович намалював у 1953 році гарну картину під назвою “Щедрик”. На ній зображено те, про що співається у “Щедрику” — і ластівка, й кошара з вівцями та ягнятами, й господиня з коромислом тощо.

Сучасна англомовна “Вікіпедія” говорить американцям те, що вони не знали 50 років тому – і про українське походження Carol of the Bells, і про авторів адаптаціїї, і про різні слова у “Щедрику” і англійському варіанті

Редпродукція цієї картини є в монографії мистця [Я. Горицвіт “Микола Вутович, Монографія”, видавництво “Слово”, Нью-Йорк, 1956]. Отже є й мистецька ілюстрація до “Щедрика”.

Українці можуть бути гopді на популярність свого “Щедрика” в Америці, це справжній їхній вклад у музичну культуру Америки.

Але за це американці мусять принаймні називати ім’я творця “Щедрика”, — український народ, який ще у передхристиянській добі почав творити свої колядки і щедрівки.

Популярний в Америці український “Щедрик”, замість популяризувати українське ім’я, став якимсь анонімним напівплаґіятом, без господаря — “без імени”.

Правда, у збірці різдвяних пісень А. Л. Річардсон [“Sing we now of Christmas”. Compiled and Arranged by Allen L. Richardson] є заголовок: “Ring, Silver Bells (Ukrainian Carol) M. E. Bovee 1951) M. Leontovich”.

Згадка про “Український хорал” — Ukrainian Carol і прізвище М. Леонтовича тут мало що говорить, бо слова Бове, як сказано вище, не мають нічого спільного зі “Щедриком” і така назва музики зовсім невідома у музичному репертуари Америки.

У крамницях на склянках із червоними буряками, жидівської продукції, написано: Borscht, чому ж над нотами не могло б бути Shchedryk — Ukrainian Carol.

Між іншим, фейлетоніст “Ню Йорк Таймсу” уважає борщ жидівською національною стравою. Вареники самі українці обернули на “пєpoгі”. Але вернімося до “Щедрика”.

Недавно у “Свободі” була мимоходом згадка, що треба “боротися й за Щедрик”. Хто б мав за нього боротися і як?

Формально для цього покликані наші музичні кола. Існує навіть “світове” об’єднання українських музик. Є ще й “амбасадори”, про яких дотепно писав колись Ікер [псевдонім Івана Кедрина-Рудницького, видатного журналіста та редактора].

Найпевніше ця “боротьба”, тобто інформативна праця, може бути проведена в американській пресі.

Не полемічними листами до редакцій, чи платними оголошеннями (за шість тисяч), на що дотепер тільки й спpoмоглися українці, а цікавими статтями, базованими на фактичних даних. За такі статті не лише не треба платити, але можна отримати ще й гонорар від видавництва.

Місце для таких статей не у провінційних газетах, а популярних музичних журналах, чи у великих щоденннках під час різдвяного сезону. На жаль, цьогорічннй уже пропущений.

Ось у “Ню Йорк Таймсі” від 21 грудня 1975 р. була велика ілюстрована стаття про німецьку колядку “Тиха ніч” (“Silent Night”), дуже популярну в Америці. Також треба б дослідити, як і коли дістався “Щедрик” у музичиий репертуар Америки.

Про це не знають і самі українці. Дехто каже, що ноти були переписані від Koшиця[Олександер Кошиць – видатний композитор і диригент].

На цьому маленькому прикладі із “Щедриком” видно, як можна ширити добре українське ім’я в Америці, коли б було кому взятися за цю справу.

Є вже чимало молодих українців, які покінчили гуманістичні або музичні студії, але вони не знають ані української мови, ані української культури. Де ж ті, які знають? Гей, озовіться!

http://www.religion.in.ua/zmi/ukrainian_zmi/14112-ukradenij-shhedrik-yak-amerikanci-zrobili-nashu-melodiyu-svoyeyu.html

У Вінниці, в театрі імені Садовського дитячий хор Спасо-Преображенського кафедрального собору дарував різдвяний настрій вінничанам.

Концерт, аналогів якому ще не було у Вінниці, став справжнім подарунком для поціновувачів колядок. Вперше на сцені прозвучали різдвяні пісні дванадцятьма мовами. Детальніше – у відеосюжеті.

http://20minut.ua/Новини-Вінниці/news/У-Вінниці-діти-співали-колядки-дванадцятьма-мовами-10215821.html

16-23 січня в ефіопській столиці Аддіс-Аббеба проходитиме засідання змішаної міжнародної комісії з теологічного діалогу між Католицькою Церквою і так званими Східними Православними Церквами. Про це повідомляє Сatholicnews.

Католицьку делегацію на форумі очолює кардинал Курт Кох, голова Папської ради сприяння християнській єдності. Захід відбувається одночасно з Тижнем молитов за єдність християн, який проходитиме 18-25 січня. Кардинал Курт Кох закликав у цей час особливо розважити над “екуменізмом мучеників”, темі, яка є особливо актуальною в сьогоднішньому світі. “Християни повинні бути солідарними з тими, хто страждає за віру і разом з ними захищати свободу визнання віри”, – зазначив єрарх.

Змішана комісія з теологічного діалогу між Католицькою Церквою і Східними Православними Церквами була створена в січні 2003 р. з ініціативи Папської ради сприяння християнській єдності і керівництва деяких Східних Православних Церков: Сирійської Коптської, Сиро-Православної, Вірменської Апостольскої, Ефіопської, Еритрейської і Сиро-Маланкарської.

http://risu.org.ua/ua/index/all_news/world_news/46370/

Про «католицьке Різдво», «Новий рік імені Петра І» та інші нісенітниці
Автор: Сергій Грабовський
Telekritika.ua

Доцільно нагадати певній частині мас-медійного корпусу елементарні речі, які, втім, щороку виставляють українську журналістику в кумедному світлі

І знову впритул наблизився до нас новорічно-різдвяний (точніше, різдвяно-новорічно-різдвяний) цикл свят. І знову телеекрани, радіоприймачі та газетні шпальти ретранслюватимуть щонайменше три нісенітниці, пов’язані з цими святами. Звісно, технічні засоби медіакомунікації не винні, тягар відповідальності лежить на безвідповідальних журналістах, але… Лають за огріхи зазвичай телебачення чи пресу як такі. Тож щоби класичний вислів «коні не винні» мав під собою підстави, доцільно нагадати певній частині мас-медійного корпусу елементарні речі, які, втім, щороку виставляють українську журналістику в кумедному світлі. І не тільки її, бо колишні журналісти, ставши спічрайтерами в державних мужів, перетворюють своїх патронів на персонажів нескінченних вітчизняних політичних фарсів.

Отже, увага!

Нісенітниця перша. 24 і 25 грудня щороку – в більшому чи меншому масштабі – на всю країну звучить словосполучення «католицьке Різдво». Мовляв, зараз народження Спасителя відзначають католики (інколи додають: «і протестанти» – добре, хоч згадують, що є на світі й такі християни), а 7 грудня Різдво відзначають православні.

Насправді ніякого «католицького Різдва» не існує й існувати не може. Річ у тім, що «цивільний» світ послуговується григоріанським календарем, так само, як і переважна більшість Церков (їхній перехід на нього розпочався ще 1582 року), натомість менша частина християн дотримується юліанського календаря, який уповні не узгоджується з астрономічним часом. До речі, до 221 року нашої ери день народження Христа пов’язували з 25 березня – як із днем початку весни. А у 221 році Секстус Юліус Афріканус назвав саме 25 грудня Днем народження Ісуса Христа, оскільки було вирахувано, що між днем Благовіщення і Різдвом якраз цього дня минає 9 місяців. Тоді ще єдина Церква прийняла його аргументацію, отож маємо 1790 років цій традиції.

Та головне, що заявами про «католицьке Різдво» браві журналісти несамохіть відлучають від Церкви приблизно п’яту частину від загальної чисельності православних християн і більшість православних патріархів, включно із Вселенським, які відзначають Різдво Христове саме 25 грудня. Йдеться про Антиохійську, Олександрійську, Кіпрську, Болгарську, Румунську, Елладську і низку інших православних Церков, про православних Греції, Румунії, Болгарії, Польщі, Сирії, Лівану, Єгипту й інших країн. Ба більше: і частина вірних Російської Церкви дотримується цієї норми. Бо ж, скажімо, Латвійська православна Церква Московського патріархату ще з 1920-х років за благословенням патріарха Тихона чинить різдвяні богослужіння щороку 24 і 25 грудня. І не лише вона.

Отож – обережніше із кліше, якими б звичними вони не були!

Нісенітниця друга. «Новий рік у нас почали святкувати з 1700 року, коли за указом Петра І був впроваджений юліанський календар; до цього літочислення велося не від Різдва Христового, а від створення світу, Новий рік відповідно відзначався 1 вересня». Чули, читали? Так от, це твердження не має жодного стосунку до нас, себто до українських земель і тих, хто жив і живе на них. Новий рік українці відзначають 1 січня з давніх-давен.

Отож: з прийняттям християнства на Русі було запроваджено юліанський календар, проте святкування Нового року було встановлено 1 березня. Пізніше за ухвалою Вселенського патріархату Новий рік було перенесено на 1 вересня; літочислення ж велося з моменту «створення світу». Росія (власне, ще Московія) справді перейшла на літочислення від Різдва Христового з 1 січня від 1700 року, а от в Україні такий перехід стався значно раніше – у XIV столітті, коли українські землі входили до складу Великого князівства Литовського, а частково – Речі Посполитої. Відтак 1362 року початок Нового року було встановлено 1 січня і літочислення почало вестися від Різдва Христова. Це наочно засвідчують, скажімо, Літопис Самовидця та інші козацькі літописи і документи тих часів. Що цікаво: деякі автори, котрі жили на Лівобережжі у другій половині XVII століття, наводять у дужках дату «від створення світу» – очевидно, щоб було зрозуміло московітам, адже Гетьманщина на автономних засадах тоді увійшла до складу Московського царства – але, як бачимо, зі своїми звичаями і своїм календарем. Таким, як і у всій «культурній Європі» (а саме цей аргумент був для Петра Першого вирішальним для переходу Московії на новий відлік часу…).

Новий рік за юліанським календарем припадає на два церковні свята. 31 грудня встановлено свято на честь христолюбивої благочестивої знатної римлянки Меланії, яка жила у IV-V століттях. 1 січня – це свято на честь Василія Великого (329–379 роки), архієпископа Кесарії Кападокійської, що в Малій Азії. Сьогодні за григоріанським календарем Маланка (так здавна зве народ це свято) припадає на 13 січня, а Василь – на 14 січня. Етнографи середини ХІХ – початку ХХ століття зафіксували традиції, які виробилися за ці часи серед, так би мовити, простолюду (про звичаї панства, шляхти – розмова окрема). Найважливіші моменти традиційного новорічного свята, виходячи з цих записів, – це ритуальний стіл, щедрування й засівання (обходи домівок із поздоровленнями, побажаннями), ворожіння, ряження, веселощі й забави. А ще у новорічну ніч, за переказами, «відкривається небо»…

Ось одна з примовок, якою супроводжували символічне засівання:

Ходе Ілля на Василя,
Несе пугу житяную
Куди махне – жито росте,
Вроди Боже жито, пшеницю
І всяку пашницю.
У полі ядро,
У домі добро.
У полі колосок,
А в домі – пиріжок.
Здрастуйте, з Новим годом,
з Василем!

І, до речі, українці не знали міфологічного персонажа, який би символізував Новий рік, подібного до П’єр Ноеля чи Санта Клауса. В українських казках і демонології зустрічається такий фольклорний персонаж, як Мороз, Морозко, Морозенко, – старий лисий дід із великими червоними губами, крижаними бурульками під носом – проте він аж ніяк не пов’язувався з Новим роком. Аж до ХХ століття, власне, до часів, коли у середині 1930-х більшовики запровадили атеїстичний варіант свята з Дідом Морозом та Снігуронькою.

І, нарешті, нісенітниця третя. Так, мабуть, ви вже здогадалися – «православне Різдво», тобто 7 січня. Як на мене, це просто дикість для мас-медіа країни, понад 5 мільйонів громадян якої є парафіянами Української греко-католицької Церкви і відзначають це свято в один день із вірними українських православних Церков. Так само відзначають його й греко-католики Мукачівської єпархії, яка не входить до складу УГКЦ, а підлягає Ватикану безпосередньо. А ще ж є й деякі протестантські громади, що також дотримуються юліанського календаря. І не тільки в Україні чи в Росії, а й навіть у Швейцарії (чув, що є ще в Африці та в Океанії, але щодо цього точність не гарантую). Отож не треба з телеекранів, як це дехто робив торік (і не лише з числа журналістів) псувати настрій тим, хто на Святвечір уже зібрався за столом із дванадцятьма стравами…

А на додачу не варто забувати про вірян Вірменської апостольської Церкви, які відзначають Різдво 6 січня. У цій Церкві Різдво святкується в один день із Хрещенням Господнім під загальною назвою Богоявлення. В Україні нині проживає близько ста тисяч етнічних вірмен, і навіть якщо не всі вони є вірними цієї Церкви, то йдеться про велику християнську громаду. А чи чули ви хоч раз у ЗМІ згадку про специфіку Різдва Христового у цій Церкві?

Одним словом, дуже хочеться, щоби нарешті пішли геть нісенітниці, притаманні діяльності певної частини журналістського корпусу. І не тільки пов’язані з новорічно-різдвяними святами. І щоб у новому році ця діяльність стала більш професійною і більш відповідальною. Я розумію, що це все, мабуть, химерно-утопічні мрії, але коли ж не помріяти, як зараз…

Посилання: http://www.religion.in.ua/zmi/ukrainian_zmi/13949-pro-katolicke-rizdvo-novij-rik-imeni-petra-i-ta-inshi-nisenitnici.html

У порівнянні з 1991 роком сьогоднішня релігійна карта Україна змінилася до невпізнання, хоча країна залишилася вірна християнству на більш ніж 90%. Двадцять років тому Українська греко-католицька церква лише робила перші кроки після відновлення в правах, ще не було православних Київського патріархату, а УПЦ МП в 1991-му очолював нинішній глава УПЦ КП Філарет. На початку 90-х зовсім інші масштаби мала діяльність пізніх протестантів – баптистів, п’ятидесятників, адвентистів і свідків Єгови. Зараз же мережа протестантських громад займає 25% від числа всіх релігійних організацій країни.

Взагалі-то офіційна статистика приналежності українських громадян до будь-якої релігійної організації відсутня, адже за Конституцією церква відділена від держави. Тому зрозуміти нинішню ступінь поширення в Україні тієї чи іншої конфесії можна, лише аналізуючи тематичні соціологічні дослідження і дані органів державної влади, які фіксують у кожній церкві кількість релігійних громад. Одним із знакових соцопитувань на тему релігії стало дослідження Центру Разумкова в 2006 році. Виявилися дві, по суті, сенсаційні речі. По-перше, соціологи виявили лише 22% атеїстів, але 40,5% респондентів обрали відповідь: «Я вважаю себе віруючою людиною, але до жодної з церков не належу». По-друге, з тих людей, які все-таки назвали свою конфесійну приналежність (а таких було 33,5%), до православних Київського патріархату себе віднесли 39,8%, а до УПЦ Московського патріархату – 39,4%. Бронза дісталася очікувано грекокатоликам – 14,1%.

Втім, якщо підходити до цього питання з точки зору кількості парафій у кожній церкві, то тут абсолютна першість в УПЦ МП – у цієї конфесії в порівнянні з УПЦ КП релігійних громад майже втричі більше. У цій офіційній статистиці є ще низка цікавих штрихів. У потилицю третьої за цим показником УГКЦ дихають баптисти, які, як і п’ятидесятники, обійшли традиційних православних з УАПЦ. І не далеко той час, коли «автокефалів» за кількістю громад обійдуть конкуренти, що більш динамічно розвиваються  – свідки Єгови та адвентисти сьомого дня. До речі, за цим показником вони вже перевершили прихожан Римо-католицької церкви.

Релігійні організації в Україні

Джерело: Держкомнацрелігій станом на 1 січня 2011

Посилання: http://postup.brama.com/usual.php?what=73127

***

Сталося це у 1986 році в будинку престарілих, де я тоді працювала терапевтом. Жила тоді там на третьому поверсі одна старенька бабуся… Що таке – «на третьому поверсі», для вас, звичайно, незрозуміло? – Хіба це так важливо, на якому поверсі живе людина… Та ось для співробітників цього будинку престарілих, а особливо – для його мешканців, слова «третій поверх» мали цілком певне, зловісне значення. На третьому поверсі було два відділення: одне – для тих, хто вже лежав, для вмираючих хворих, інше – для хворих з психічними порушеннями. Вхід на третій поверх замикався на ключ. Тому навіть не кожен працівник будинку престарілих міг туди потрапити. Про інших хворих або родичів і говорити нічого. Якщо людина з тієї чи іншої причини потрапляла на третій поверх, вона немовби вже зникала зі світу живих. Навіть якщо і продовжувала ще існувати десь там, за закритими дверима третього поверху…

Так ось, на цьому самому третьому поверсі жила бабуся на прізвище Макаренко. На жаль, я забула, як її звали. Чи то Євдокією, чи то Параскевою. Зате добре пам’ятаю прізвисько, яким її позаочі називали всі співробітники – бандерівка.

У наш будинок престарілих її привезли з якогось віддаленого лісопункту. Однак родом вона була не з наших, північних місць, а з України. Із рідних у неї не було нікого. А бандерівкою прозвали її ось з якої причини. Коли бачила кого-небудь у білому халаті, – одразу злякано, благально лепетала:

– Я вкраїнка. Я не бандерівка, ні, я вкраїнка… Рятуйте… Я працювати можу. Корову доїти можу, шити можу, прати можу… Рятуйте…

Для неї не існувало сьогодення. Залишалося лише страшне минуле, про яке можна було тільки здогадуватися, в якому вона жила й понині. Вона постійно прагнула кудись втекти, сховатися. Тому її й поселили на третьому поверсі. Втім, коли через недогляд медперсоналу двері на третій поверх виявлялися незамкненими, вона тікала і звідти. Всі її втечі закінчувалися одним і тим же: її ловили десь у закутку під сходами, чи в парку біля будинку, або навіть у сусідньому селищі і повертали назад, на третій поверх. Під замок.

Її захворювання здавалося невиліковним. І не було жодної надії, що розум будь-коли повернеться до неї.

Імпровізований концерт

У 1986 році, через кілька днів після новорічного свята, а саме 7 січня, мешканці будинку престарілих влаштували у фойє другого поверху, біля бібліотеки, імпровізований концерт. І зараз сцена ця стоїть перед моїми очима. У холі зібралося десь зо п’ятнадцять-двадцять дідусів та бабусь. Хто влаштувався в кріслах, хто на відкидних сидіннях, ті ж, кому не вистачило місць, стояли, тримаючись за спинки крісел або опершись на підвіконня. У кріслі з протертою зеленою оббивкою сидів сивий худорлявий дідусь з орденськими планками на піджаку і старечими, вже неслухняними пальцями грав на старенькій гармошці із дзвіночком та кольоровим хутром щось веселе, танцювальне. Тим, хто потрапляв на проживання в будинок престарілих дозволялося взяти з собою найнеобхідніше і найцінніше з речей. Хто віз подушки, хто – пропахле нафталіном ганчірря із заповітної скрині. А цей ось старий привіз із собою гармошку…

Біля старого – згорблена бабуся у кольоровій хустині, з-під якої вибивалися пасма сивого волосся, опершись руками в боки, притупувала ногами в повстяних бурках. Напевно, здавалося бідоласі, що їй знову шістнадцять. І що мчить вона у вихровому танці. А за нею летить, маючись за вітром, її густа темно-русява коса…

І раптом звідкілясь з’явилася та бабуся – бандерівка – з третього поверху. Мабуть, тамтешні медсестри й санітарки все ще продовжували святкувати Новий рік і тому залишили двері незамкненими… Коли старий закінчив грати, вона підійшла до присутніх і сказала, що хоче «заспівати. Тому що сьогодні Різдво Христове». І, не чекаючи відповіді, заспівала деренчливим, старечим, але чистим голоском якусь пісеньку.

Зараз я знаю, що це була не пісенька, а українська різдвяна колядка. Зазвичай колядки веселі. А та колядка, яку співала бабуся, була сумною. Мабуть, навіть трагічною. Це була колискова Богонемовляті Христу «Спи, Ісусе, спи…» І в ній Немовля Христос називався і Маленьким, і Лелійком, і навіть Серденьком, – коротше, усіма тими ласкавими словами, якими темпераментні українці називають тих, кого люблять більш за все на світі.

Мені відразу запам’яталося декілька рядків з цієї колядки. Правда, цілком можливо, що я не зовсім правильно їх зрозуміла, бо я не знаю української мови. Але, якщо перекласти їх російською, то зміст їхній, напевно, буде таким:

Не пытай, что вскоре будет —

Крест Тебе готовят люди…

Страшно, чи не так? Адже ось Він, цей беззахисний Малюк, це Лелійко, це Серденько, лежачи в яслах, посміхається і довірливо простягає ручки до Діви Марії, Йосифа і до всіх, кого бачить перед Собою. А злі люди вже шукають Його душі, готують Йому, безневинному, страшну, хресну смерть…

Колядка була досить довгою. Але дивно – ніхто не припинив співання старенької. Всі мовчки стояли і слухали. Навіть ті, у кого в кімнаті на стіні або на підвіконні красувалася листівка чи газетна вирізка з портретом Леніна… Навіть ми, медики, які забули у цю мить про пройдений нами колись предмет під назвою «науковий атеїзм»…

Старенька доспівала колядку, а потім мовчки, не кажучи нікому ані слова, вклонилася усім у пояс і повільно пішла до сходів, що ведуть на третій поверх…

Гуляння якось відразу припинилося. Всі розійшлися, думаючи кожен про щось своє.

В той день було Різдво Христове

Настали вихідні. Приїхавши в понеділок на роботу, я дізналася, що та бабуся з третього поверху померла ввечері у суботу. Заспівана нею за два дні до смерті колядка стала, так би мовити, її лебединою піснею. Але дивна річ. Ця жінка була, як кажемо ми, медики, «дезорієнтована в часі та в просторі». Вона жила страшними спогадами свого минулого. Проте того дня вона вела себе не як хвора, а як здорова. І сама, з доброї волі, повернулася на свій третій поверх, щоб померти там. І, найголовніше, в той день було Різдво Христове.

Тут мені згадується один вірш, який ми колись проходили в школі. Навіть вчили напам’ять. Це вірш Некрасова про пророка, якого Бог послав, щоб «рабам земли напомнить о Христе». Думаю, що Господь на короткий час повернув розум цій бабусі із третього поверху, щоб вона нагадала нам, божевільним «рабам землі» і гріха, які вже й Бога забули, про найголовніше. Про те, що цього дня «нас ради і нашого спасіння» народився Спаситель світу – Христос.

Черниця Євфимія (Пащенко)

З книги «Храм неразрушимый», видавництва Стрітенського монастиря 

Тут посилання на оригінал російською

 http://www.pravoslavie.ru/jurnal/42157.htm

Спи, Ісусе, спи

Лемківська колядка

Спи, Ісусе, спи,

Очка затули,

(2) Я тебе му колихати,

Пісеньками присипляти,

Спи, Ісусе, спи маленький,

Спи, серденько, спи.

Спи, Ісусе, спи,

Рученьки зложи,

(2) Не питай, що колись буде,

Що збудують Ти хрест люди,

Спи, Ісусе, спи маленький,

Спи, серденько, спи.

Спи, Ісусе, спи,

А серце втвори,

(2) Хай при ньому спочиваю

Ту на земли і там в раю

Спи, Ісусе, спи маленький,

Спи, серденько, спи.

Інший варіант колядки

Спи, Ісусе, спи, спатоньки ходи.

Я Тебе му колисати,

Пісеньками присипляти:

Люлі,серденько, люлі! (2)

Спи, Лелійко, спи, головку склони.

Ту на рученьки Марії,

Бач, Вона Тебе леліє:

Люлі, серденько, люлі! (2)

Спи, Убогий, спи, рученьки зложи,

Йосифа ще не видати,

Несе хлібця Тобі дати:

Люлі, серденько, люлі! (2)

Спи, Терпінє, спи, очка зажмури,

Не питай, що колись буде,

Що зготовлять Ти хрест люди:

Люлі, серденько, люлі! (2)

Спи, Ісусе, спи, а Серце втвори,

Най при Ньому спочиваю

Тут на земли і там в раю:

Люлі, серденько, люлі! (2)

Тут ноти:

http://kolyadki.org.ua/notes/spi-isuse-spi.jpg

Тут файл mp3:

http://sevama.at.ua/load/0-0-0-51-20

При передруку обов’язковим є посилання на http://fulgor.ce-ya.com/